dzhmil

Був собі один чолов’яга. Овдовів він і залишився сам з маленьким сином. І от якось напередодні Різдва Христового хлопчик каже батькові:
– Сьогодні до нас завітає Спаситель.
– Та годі, – не повірив чоловік.
– Ось побачиш, завітає. Він мені Сам про те сказав уві сні.
Чекає хлопчик, усе у вікно дивиться, а там нема нікого. Аж раптом бачить: на вулиці двоє бешкетників б’ють якогось малюка, а той і не опирається навіть. Вибіг хлопець на вулицю, розігнав розбишак, а малюка побитого додому привів. Нагодували вони з батьком його, вмили, причесали, аж тут хлопчик згадав:
– Тату, в мене чобіт дві пари, а в цього пальці зі взуття вивалюються. Давай одну пару йому віддамо, адже на дворі холод страшне. Заради свята!
– Що ж, віддамо, – погодився батько.
Віддали вони чоботі малюкові і той радісний додому побіг.
Минув якийсь час, а син усе від вікна не відходить, чекає на Спасителя. Тут іде повз хату жебрак злиденний, просить:
– Люди добрі, дай вам Бог здоров’я, подайте, скільки можете, три дні не їв нічого!
– Заходь до нас, діду! – каже хлопчик крізь вікно. Нагодували, напували вони старого, грошенят дали, пішов він від них радісний та веселий.
А хлопчик усе на Христа чекає, а Того все нема та нема. Вже і ніч упала, на вулиці завірюха знялася…
– Ой, тату, там якась жінка біля тину стоїть з маленьким на руках, - гукає хлопець. - Дивися, як вони змерзли!
Вибіг він на двір, привів жінку з немовлятком до хати. Нагодували вони їх, а хлопчик каже:
– Куди ж вони у такий мороз підуть? Може, нехай вже у нас залишаються?
– Де ж у нас залишитися? - каже батько, - хата замала… А нехай сплять на ліжку, а ми з тобою на долівці переночуємо.
Нарешті всі полягали спати. І ось сниться хлопцеві, мов приходить до нього Сам Христос і каже:
– Дитино Моя, будеш ти щасливий усе своє життя.
– Господи, а я Тебе цілий день так чекав!
А Господь і говорить:
– Та Я ж до тебе сьогодні аж тричі приходив.
– Коли це? – здивувався хлопчик.
– А от коли ти малого врятував від бешкетників, це вперше, то ти Мене врятував.
– Коли ж Ти другий раз приходив, – питає хлопець. – Я всі очі проглянув!
– Вдруге, це коли жебрак до вас приходив, то ви не його, а Мене за стіл запросили.
– Ну, а втретє?
– А втретє, це Я у вас зі Своєю Матір’ю ночував.
– Як же так, Господи?
– Колись нам довелося тікати до Єгипту від Ірода. А ти виявився тим, хто нас прихистив. Нехай буде на тобі благословення на віки віків!
Тут хлопчик прокинувся, дивиться: у хаті ні жінки, ні немовляти. Чоботи, що він їх учора бідному малюкові віддав, у кутку стоять, на столі – святкова їжа непочата.
А на серці – радість, що такої й повік не бувало!

PS. Існує цілий жанр таких святочних історій. Цю я знайшов на Фейсбуці російською мовою, трохи її підрихтував і переклав українською.

Оригінал: https://dzhmil.livejournal.com/311508.html

Як казав герой одного літературного твору, про ще можна говорити, крім Понтія нашого Пилата, який за непорозумінням потрапив до Символу Віри? Але залишимо жарти, цей фільм усе ж таки про Господа Ісуса Христа, а не про прокуратора Юдеї, хоча за думкою багатьох критиків, саме Понтій (актор Пітер Фьорт) тут вийшов краще за інших персонажів.

Кожне мистецьке звернення до особи Ісуса Назаретянина є подією непересічною, зокрема у кінематографі, завдяки наочності зображення. Здавна точилися суперечки, як виглядав Спаситель у земному житті: були епохи, коли Його зображали безбородим юнаком на кшталт Орфея, були епохи, коли Він уявлявся «істинним арійцем» – на кшталт довго- і світловолосого вікінга з ясно-блакитними очима. Сьогодні от новітні «реконструкції» пропонують нам образ якогось, прости Господи, пухлого араба, що так само далеко від істини, як і Христове «арійство». Отже, надзвичайно складно не те що зіграти – просто зобразити Ісуса, то чи варто дивуватися що дев’ять з десяти подібних спроб закінчуються провалами, а сам жанр байбл-бойовика (в США подібні фільми іронічно називають The Greatest Story Ever Told – за іменем фільму 1965 року, знятого за євангельським сюжетом: на його створення витратили 21 мільйон тодішніх зелених) дуже рідко поповнюється більш-менш цікавими стрічками?

Багато митців просто пасували перед цим викликом і не наважувалися зображати Ісуса «напряму»: в цих творах Він знаходиться десь поруч, але не з’являється безпосередньо (приміром, фільм «Бен Гур» або, скажемо, повість «Зоряний мандрівник» Джека Лондона), або ж Його постать редукується в спосіб певного відсторонення, можливості подвійно трактувати цей образ (Ісус Христос Суперзірка – це більше лідер комуни хіпі сімдесятих, а Ісус у виконанні Віктора Гарбера – настільки нетрадиційний, що навіть не сприймається як Ісус). Але так безпосередньо показати Господа… скажемо, я б не наважився.

А от автори Risen наважилися, і… вийшло те, що вийшло. Саме Ісус у цьому фільмі виявився найменш переконливим персонажем. Як сказав би Станіславський, не вірю! І хоча тут фігурує тканина з відбитком Його обличчя (відома сьогодні як Туринська плащаниця), зображається Господь чомусь не відповідно цьому відбитку, а відповідно політкоректності чи якось так – на Його ролю обрано актора-маорі за походженням. Добре, що не негра, звичайно, але все ж таки темношкірого. Його гра полягає у відсутності будь-якої гри, і абсолютно неясно, чим таким Він вплинув на Своїх послідовників і так налякав юдейське жрецтво, що заради Нього зорганізується ціла спецоперація, очолити котру покликано власне головного героя фільму – римського трибуна Клавія (актор Джозеф Файнс – єдиний доліхоцефал, тобто «арієць» серед решти; решта – брахіцефали, які грають євреїв, хоча ця частина акторського складу – іспанці; такий саме брахіцефал і Понтій, але ж цей був не римлянин-латин за походженням, а «союзник»-самніт).

Файнса критики заклеймили одразу як «лайт-версію Расела Кроу з «Гладіятора», хоча, як на мене, він зіграв цілком відповідно образу – малоемоційного, небагатослівного військового, який стоїчно переносить тягар служби у далекій ворожій країні та дурні накази невротичного прокуратора. За сюжетом Клавій перетворюється на християнина – але саме це перетворення Файнсу і не вдалося, от тут треба було б додати емоційності, наочності. Драма-то всесвітнього масштабу, не кожного дня зустрічаєш Самого Господа во плоті, тут і найзавзятіший стоїк перевернеться, але в цьому фільмі не вийшло, хоча старалися, так. Думаю, через непереконливість власне Христа-маорі.

Автори фільму пішли не тільки на повну персоналізацію образа Ісуса, вони ще показали і Його вознесіння – воно в фільмі схоже на ядерний вибух: присутні прикривають очі долонями, захищаючись від світового випромінювання, а ударна хвиля розвіває їхній одяг і здіймає у повітря цілу хмару насіння якихось рослин.

Як я казав вище, переконливо вийшли якраз негативні персонажі: невротичний Пилат, який труситься за свою задницю і намагається перестрахувати кожний свій крок, помічник Клавія – молодий кар’єрист Луций (актор Том Фелтон – це той, що грав поганого хлопця у фільмах про Гарі Поттера). Сильно зіграла невідома мені акторка в епізодичній ролі сліпої бабці, яку допитує Клавій, шукаючи зникле тіло Христа. Вправно передана розгубленість солдатів і самого трибуна перед загадкою відкритого – перед тим спеціально запечатаного – гробу.

Але, як на мене, найкраще всього тут показано апостола Варфоломія. Взагалі апостоли у фільмі безіменні, просто група прихильників Месії: конкретно зображено тільки Петра та (чомусь) Варфоломія. Петро якийсь метушливий баламут, а от останній – здається мені, такими вони і були насправді: трохи ошелешені від усього, що їм довелося побачити. Варфоломій явно втратив якусь клепку в голові, він уже не належить світу цьому, він вже бачив Царство Небесне – саме про це мало б ітися в такому фільмі, бо в цьому «безумстві проповіді», за Павлом, і полягає сила християнства, яке почало ширитися саме від цієї точки, і саме цим Христос «світ переміг».

«Я не можу в це повірити, – говорить римлянин Клавій, на що Ісус відповідає: – Ти бачив і не віриш, а як воно буде тим, хто не бачив?». Мабуть, у цій спробі дати «тим, хто не бачив» можливість – бодай схематичну, слабку та умовну – побачити, і полягає сенс цього фільму.

Оригінал: https://dzhmil.livejournal.com/334935.html