Польща

[dzhmil]

Про Польщу в свідомості українців склалася ціла низка стереотипів, розбиратися в яких нема жодного бажання. Про цю країну та її народ в нас знають трохи менше ніж повністю, що дивно, з огляду на кількість українців, які гарують саме в Польщі на заробітках, тимчасових або постійних. Тому, їдучи до Польщі цієї осені, я не мав зеленої гадки, що – а головне, хто – там на мене чекає.

Як ставляться поляки до своїх східних сусідів? Якщо вірити ЗМІ, то не дуже, та ще цього року олива до вогню підлила позиція польського сейму щодо оцінки волинських подій 1943-44 років. Краще перевірити все самостійно, тому як тільки трапилася слушна нагода, я рвонув через ту саму Волинь (Житомир-Рівне-Луцьк-Ковель) на Люблін і далі вглиб «кресів». Моїм транспортом були маршрутки-«бусики», автобуси, таксі і місцеві поїзди-електрички. Отже, кого я там побачив?

Не дивлячись на агресивне зображення, самі поляки виявилися цілковито мирними, а як на погляд українця-наддніпрянця, навіть занадто. В них немає не те що агресії, навіть натяку на якусь нарваність або хамство. Відверто кажучи, я не пригадую, коли ще зустрічався з людьми, настільки добродушними і приязними. Це – самий «простий» нарід, з яким я спілкувався на вулицях, у кав’ярнях, на вокзалах. Свого українства я не приховував, навпаки повсюди відкрито говорив українською і казав, що з України, але не помітив з цього приводу ані тіні злості або бодай найменшого негативу.
Навпаки, створювалося таке враження, що українцеві в Польщі раді аж до нестями. От тобі і «не дуже зичливе ставлення»… Щоправда, моя польська не зовсім, як би так сказати м’яко, правильна та зрозуміла, але багато хто з моїх співбесідників просив говорити українською – мовляв, він усе розуміє, тільки сказати сам не може. Один добродій так просто і заявив: давай я казатиму польською, ти українською, і ми чудово один з одним порозуміємося. Не знаю, правда, що він зрозумів з моїх слів – я з його мови не зрозумів аж нічого.

Щодо мов взагалі, спосіб мого спілкування в Польщі виявився сумішшю англійських, польських і українських слів, отже, як я казав, я погано володію польською, поляки ж погано володіють і українською, і англійською. Літні люди казали: то молодь до англійської, а ми вже не можемо. Але в великих містах, особливо в туристичному Кракові, поляки розмовляють англійською досить пристойно – туристи є туристи. Цікаво було в Кельце, де в місцевому політесі вчиться багато наших студентів: я їхав ув автобусі, за мною сиділо двійко дівчат-студенток, які розмовляли між собою українською. «Як добре, що ніхто не розуміє, про що ми говоримо», – каже одна. Аякже, не розуміє!

Чесно кажучи, з першого погляду поляки справляють враження трохи безтолкового народу. Безтолкового по-доброму, тобто в тому, що як поляк заходиться щось робити, то в нього не з першого разу воно й вийде. Але, можливо, це просто стороннє враження. Що помітне, так це певна делікатність у спілкуванні: приміром, часто помічаєш, що людина й хотіла б заговорити з тобою, але чи соромиться, чи боїться заговорити першою. Насправді ця делікатність дуже органічно співвідноситься із загальним спокійно-розміреним ритмом життя. Мені цей спокій дався взнаки ще й з огляду на погоду, яка цілий час була осіннє-дощовою.

Перше, що привернуло увагу в Польщі – це дороги з гладким, рівним асфальтом, без жодних тріщин, бугрів, ям, провалів тощо. Те ж саме можна сказати і про тротуарну плитку, яка точнісінько така ж сама, як і в Україні, але чомусь не вибита, не провалена, не потріскана, а рівнесенька, наче тільки-но покладена. Розмітка на дорогах свіжа та яскрава усюди-усюд, тоді як у нас вже за кілька днів вона починає тьмяніти та линяти, а за два-три місяці сходить нанівець. З часом, правда, помічаєш, що в ідеальному стані – головні магістральні дороги, а в провінції та по селах асфальт не такий вже й рівний та гладенький, але все одне, українські хороші дороги – це, нема де правди діти, погані польські дороги.

Окрема тема транспорт. Я в Польщі хіба не літав літаками, а так «перепробував» усе. Дійшов висновку, що найліпше подорожувати тут автобусами – вони ходять чітко, швидко, зручно і відносно недорогі. Залізниця в цьому плані пасе задніх: поїзди запізнюються, рухаються подекуди з непередбаченими зупинками, а стан рухомого складу залишає бажати кращого. При тому ціни на порядок вищі, наприклад, квиток на електричку Кельце-Краків (в путі трохи більше години) коштує 30 злотих (приблизно 180 грн). Подорожують залізницею в основному пенсіонери з пільговими документами та студенти, також із пільговими квитками. У міських автобусах користуються або муніципальною карткою, або купують квиток в спеціяльній скриньці – ціна залежить від відстані поїздки: від 1 до 4 злотих.

У великих містах бігають такі ж маршрутки, як і в Україні, плюс трамваї. Водій жодної участі в продажу квитків не бере – суцільно зайнятий дорогою, що вигідно відрізняється від бардаку на українському транспорті, де нема ані графіку, ані квитків, а кожен рулить, як хоче. У таксі стоять лічильники відстані, які показують на яку суму ти наїздив, ніякої «відсебятини» (наприклад, в Україні за одну й ту саму відстань з тебе можуть взяти 100, а можуть 40 гривень). Приємно вражає повна відсутність реклами в громадському транспорті – у наших автобусах, метро, трамваях, маршрутках всі стіни та майже всі вікна заліплено цим кольоровим лайном, а деінде взагалі поставлено монітори, з яких реве рекламний відеоряд; у польських – хіба трохи соціяльної реклами.

Коли закінчується робочий день, маленькі міста вимирають: крамниці замкнено, кав’ярні, до речі, теж, так що сподіватися на якесь «нічне життя» годі. При тому, що тут нема ніяких цілодобових шаурмячечних, ларків, генделиків та такого подібно, робити ввечері в польській провінції нема чого. Хіба що піти до «Макдональдса», але треба зауважити, що з усіх закладів у Польщі цей самий «Мак» виявився найбільш дорогим і несмачним – 59 злотих за пару бургерів та «сок помаранчевий» (розчинений порошок) є ціна захмарна, якщо врахувати, що в самісінькому туристичному центрі Кракова в стильних кафешках з алкоголем наїстися-напитися більше ніж на 45 злотих просто неможливо (то треба мати шлунок Гаргантюа).

Тож ввечері залишається хіба дивитися телевізор. В готелях стандартний набір: з десяток польських каналів, англомовний CNN, «Німецька хвиля» та… «РТР Планета». Якщо перемикати пультом канали, то це виглядає так: в потоці спокійної рівної інформації – раптом – крики, рейвах, істерика, лайка, сварка – москалі влаштовують шоу.

Дізнався про ліквідацію «мотороли» на Даунбасі, хоч і гріх радіти загибелі людини, але нічого не вдієш – приємно. Кацапи в телевізорі відкладали тони гумусу: ми так це не залишимо, ми нє забудєм-нє прастім тощо. Польські канали показували фільми Анджея Вайди – якраз були дні скорботи за цим режисером. Я дістався Кракова якраз у день його похорон в цьому місті.

Поляки намагаються робити з горілки бренд, що, назагал, правильно: адже, наприклад, в Україну (а потім далі на Москву) горілка потрапила саме з Польщі.

Хоча кінцевим пунктом, так би мовити, моєї місії було Кельце, я вирішив подорожувати далі – в принципі, можна було б котитися по Европі хоч до Лісабона, але я подумав, що на перший раз для мене досить, та й Польща справляла напрочуд неочікувано гарне враження – в мій останній день в Кельце трапилася така несподівана пригода, що заохотила мене залишитися саме в Польщі і тільки в Польщі. Тож я вирішив рухатися до Кракова.

Краків зустрів мене дощем і справжнім стовпотворінням: в цьому місці така кількість іноземних туристів, що вони геть затирають власне поляків. Щоправда, я не помітив ніде у Польщі ані арабів, ані муслімів взагалі; щодо чорношкірих, то їх тут на порядок менше, ніж у Дніпрі. В основному туристи – европейці та китайці.

Євреїв у Польщі також нема. Тобто офіційно вони є, але дуже непомітні. Певне пояснення цьому можна наочно побачити в Кельце: меморіальна дошка жертвам погрому (42 особи), який трапився вже після німців, у 1946 року.

Добре, що ніде не видно здичавілих собак. Певно, їх справно відстрілюють, а не ллють шмарклі про «нещасних песиків».Не те що стад, як у нас, а й взагалі – нема жодного блоховозу.

Є москалі. Небагато, але їх помітно здалеку, переважно біля готелів. П’яні, галасливі, матюкливі. На загальному тлі виглядають, як дикі мавпи, а скорше, свині. Це все, що треба знати про москалів у Польщі. І не тільки в Польщі.

У Кракові забрався до тамтешнього Барбакану – невеличкого фортечного укріплення, з якого, власне починалося це місто. З огляду на будній день та дощ, там не було жодної живої душі. Його історію можете прочитати у вікіпедії; чимось така споруда нагадує київські Золоті Ворота, проте, Золоті Ворота – це сучасна реконструкція, достоту фантастична, а Барбакан – реальний, тільки, зрозуміло, почищений та підбудований. Усередині цього замку проводяться концерти і реконструкційні турніри всяких любителів середньовіччя, також фехтувальні змагання, тощо. Я нахабно усівся посередині замку, через який свого часу урочисто в’їжджали до міста польські (і не тільки польські) королі (і не тільки королі).

Я десь читав, що Краків – старе місто, ясна річ – схожий на сметанковий торт. Це дійсно так: за бароковою архітектурою та піздньо-готичними соборами не помічаєш більш нічого, а надмір статуй, пам’ятників та такого іншого просто перестає сприйматися очима.

Я зокрема мав ще одне завдання в Польщі – купити «католицького» ладану задля порівнянні з нашим, «православним». На жаль, завдання це я з тріском провалив: більшість костьолів, які трапилися мені на шляху, було зачинено (відкриті тільки притвори – там принаймні можна було обсохнути від дощу), а у відчинених нічого не продавалося (що правильно і цілком канонічно). Священнослужителів же я не побачив, щоб спитати, де ж вони купують ладан? У великому соборі братів кармелітів було відчинено, але темно: пара чоловіків стояла на сповіді біля спеціяльних кабінок. Оскільки це собор, то там кілька вівтарів, але усюди темно, усюди величезні статуї, зображення, прикраси. З якогось коридорчику лунав голос: я заглянув туди – у залі сиділи люди на лавах, священик щось їм оповідав. Здається, це те, що греко-католики називають «реколекції».

Знову вийшов під дощ: усюди суєта, туристи бігом біжать сюди-туди. Трамваї проїжджають (до речі, модерні «европейські» тільки в центрі, по околицях – такі ж самі «гроби», що й в Україні). Краків – це місто, з якого родом Кароль Войтила, колишній папа римський, сьогодні його канонізовано РКЦ. Усюди плакати з його портретами, продаються листівки, буклети – знову ж з його обличчям. Тут же жив і діяв Єжи Попелюшко – священик-дисидент, убитий польською охранкою 1984 року за підтримку «Солідарності».

Назагал, можна багато чого розказувати про Краків, але це все описано і без мене. Чув я і знаменитого сурмача на вежі Головного Ринку, і бачив не менш відомих краківських візників, і заходив до краківських книгарень, де купив путівник по місту англійською та нащось оповідання Болеслава Пруса польською. Просто захотілося мати книгу польською. На жаль, у книгарнях немає книг українською, та й російською теж немає. Англійською мовою – тільки путівники та кілька макулатурних детективів. То я попросив «чогось з польської класичної літератури», на що мені одразу був запропонований… звичайно ж, Сенкевич з його «Quo vadis?» та «Мечем та калачем», від чого я відмовився з огляду на товстезний формат. Відмовився і від не менш товстої «Ляльки», але на тоненькі оповідання того ж автора погодився. Тепер би мати вільного часу їх розібрати.

На жаль, у кожному польському місті є бомжі та злидарі, які просять «один або два злоті». Вдень їх не видно, але коли настає ніч, вони з’являються. У Кракові їх особливо багато в районі залізничного вокзалу – і п’яних, і таких, що валяються просто в калюжі, – різкий контраст з розкішшю архітектури та модерним торговельним супер-комплексом, «Галереєю Краковською». На тому ж краківському вокзалі поліція на моїх очах скрутила якогось злодюжку. Але назагал, кримінал непомітний, принаймні, все це перекривається доброзичливістю місцевих, незалежно від їхнього стану та соціяльного походження.

Я вище казав про подію, яка спонукала мене залишитися-таки саме в Польщі. Це, далебі, було найнесподіваніше, що зі мною трапилося за всю подорож. Я мав розмови з такими поляками, які висловлювали щиру симпатію до України, особливо один сивий дід, який навіть трохи розмовляв українською. Я відчув, що серед них є певна ностальгія за польсько-українською єдністю часів першої РП, деякі люди особливо наполягали на тому, що це «зле», що Польща і Україна роз’єднані. Я спитав того діда, чи не з України він – ні, поляк, народився і все життя прожив у Кельцях. За якийсь час я сів до автобуса і поїхав до центра міста – раптом, вже десь зупинок за десять, цей чоловік зненацька підійшов до мене (я й не бачив, що він сів на той саме автобус, що і я) і поклавши руку до грудей сказав:

- Друг! Це тобі пам’ятка од поляков.

І сунувши мені в руки повну сумку, швидко вийшов. Я навіть не встигнув якось відреагувати. В сумці було повно яблук, цукерок і дві пляшки яблучного соку.

З таким я в своєму житті стикався тільки один раз: колись ми школярами швендяли по українському селу і попросили в одного чоловіка з подвір’я попити води. То він нам разом із водою виніс ледве не пів-мішка яблук: їжте на здоров’я. Але щоб так – до іноземця, та ще й в автобусі… Словом, я нічого подібного не очікував, і сказати, що я був вражений до глибини душі, – то нічого не сказати. З цим почуттям я й залишив Польщу, це почуття, гадаю, в мені й залишиться ще надовго, а може, й назавжди.